Нотатки лікаря “Швидкої”

Вранці третього квітня моя бригада о 7-31 отримала тривожний виклик: на вулиці Троїцькій чоловік втратив свідомість. Через шість хвилин ми були на місці і побачили там юрбу перехожих. Вони щільним кільцем оточили місце події. В середині кола на спині лежав пристойно одягнений чоловік середнього віку без ознак життя. Перед ним на колінах стояв один з перехожих і випрямленими руками енергійно натискував йому на грудину з частотою 100 – 120 разів на хвилину. Відразу впадало в око професіональне виконання непрямого масажу серця. Всі інші перехожі з жадібною цікавістю споглядали драматичне закінчення чужого життя. Ставати коліньми на холодний та брудний асфальт більше ніхто, крім небайдужого молодика не захотів.
Я підбіг до лежачого чоловіка і констатував наявність у нього клінічної смерті. Перевірив прохідність верхніх дихальних шляхів – вона була збережена. Одразу після цього моя фельдшер Юлія почала виконувати мішком Амбу штучну вентиляцію легень, а наш юний помічник продовжував ефективні компресії грудної клітини. Я приніс з машини готовий до роботи дефібрилятор. Його монітор показав наявність у пацієнта фібриляції шлуночків. Це було пряме показання для проведення електричної дефібриляції. Було виконано три розряди і після кожного з них продовжувались штучна вентиляція легень з непрямим масажем серця. Робота серця не відновлювалась. Далі, згідно протоколу, був введений адреналін через налагоджений Юлією внутрішньовенний доступ. Потім виконали четвертий розряд і після цього ЕКГ зареєструвала припиненння фібриляції шлуночків та відновлення ефективної серцевої діяльності. Компресії грудної клітини були припинені. Через хвилину наш пацієнт почав самостійно дихати. Ми припинили штучну вентиляцію легень і налагодили подачу кисню через маску. Електрокардіограма виявила наявність гострого інфаркту міокарду і тому реанімований пацієнт був доставлений в обласну лікарню до новоствореного відділення реперфузійної терапії. Того ж дня ми дізналися, що молодий лікар цього відділення Артем Мєщенінов провів успішний тромболізис і кардіограма пацієнта набула нормального вигляду.
Сьогодні така оперативність у відновленні коронарного кровотоку пацієнтів вже є стандартом. Тож здавалося б, для чого описувати нашу рутинну роботу? Маю для цього три наступні причини.

По-перше, для того, аби в контексті цієї події порушити надзвичайно важливе питання про те, як часто ходять поруч смерть з байдужістю, та як смерть може відступати перед рішучістю небайдужих людей. Не можу обійти мовчанням вчинок нашого випадкового помічника, який під час транспортування до обласної лікарні ще й допомагав нам з власної ініціативи переносити важкі ноші з пацієнтом. Вже у приймальному відділенні я щиро подякував незнайомцю і нарешті поцікавився його особою. Це був молодий фельдшер тростянецької станції “Швидкої допомоги” Стас Галушка. У виконаній роботі участь кожного з нас була важливою, бо під час реанімації додаткова пара сильних та вмілих рук є дуже й дуже потрібною. Однак допомога Стаса мала вирішальне значення. Саме завдяки негайно розпочатому ним непрямому масажу серця клінічна смерть не перейшла в біологічну до нашого приїзду, як це зазвичай і трапляється через 5 – 6 хвилин після зупинки кровообігу. Успішність реанімації дуже втішила Стаса і я побажав йому зберегти цей юнацький запал та безкорисливе бажання негайно приходити людям на допомогу.

Не менш важливим є питання номер два: а яким є прогноз для таких реанімованих пацієнтів? У здорових молодих людей він є добрим при зупинці серця внаслідок нещасних випадків (ураження струмом, асфіксія, утоплення, травми тощо). Для хронічно хворих пацієнтів прогноз є набагато гіршим. Припустимо, що пацієнт є матеріально забезпеченим, на кожному етапі життя його оточують небайдужі люди, у місті є найкращі бригади для реанімації та швидкої доставки у профільні відділення з найкваліфікованішим персоналом і найсучаснішими методиками стентування, коронаропластики або навіть встановлення імплантованих кардіовертерів-дефібриляторів. Але чи достатньо всього цього для вирішення проблеми нетривалого та неякісного життя хронічно хворих пацієнтів після реанімації? Ні. На заваді цьому стоїть ще один фактор, який власне, і є головним чинником раптових коронарних смертей – це байдужість самого пацієнта до власного життя. Фактор, який знецінюює значення усіх фантастично дорогих методик. Адже коли у повсякденному житті виникає раптова коронарна смерть, це зовсім не означає її випадковості, як при нещасних випадках. Подальша доля таких пацієнтів значною мірою залежить від того, наскільки довго, інтенсивно та вперто вони самі руйнували своє здоров’я низьким рівнем фізичної активності й шкідливими звичками. Про наявність однієї з них у нашого пацієнта виразно свідчили недопалена цигарка з запальничкою та пачкою цигарок на асфальті. Вони впали разом з тілом після зупинки серця, і на розвиток цієї серцевої катастрофи не могла не вплинути тривала нікотинова інтоксикація.
Неможливо забути ще один не менш ілюстративний випадок раптової коронарної смерті, яку пацієнт невпинно наближав іншою згубною звичкою. Одного разу в приватному будинку неподалік від автовокзалу я констатував біологічну смерть до приїзду в огрядного чоловіка передпенсійного віку. Поруч з його тілом стояла дружина, стомлена безрезультатними намаганнями зробити померлому масаж серця та штучне дихання. Вона пояснила, що приблизно пів-години тому пацієнт не спромігся підвестися з-за столу, впав на підлогу і перестав дихати. Я запитав її про можливу причину смерті. Жінка вказала на стіл із залишками вечері. На ньому ще стояли порожня півлітрова пляшка з-під горілки та недопита півторалітрова з-під пива. На моє німе запитання вона відповіла, що “це така в нього була щоденна доза для розслаблення після роботи”.
Крім тютюнопаління та алкоголізації сучасну людину калічать й інші роздмухувані цілодобовими рекламними атаками нездорові тенденції: надмірна харчова заклопотаність, автомобіломанія з гіподинамією, фармакоманія а також нав’язливі ідеї бути найкрутішим і найзаможнішим, найпривабливішою і найуспішнішою… Згодом оці “най…” конвертуються в цивілізаційні стресові хвороби. Вони також можуть ставити крапку у вигляді раптової коронарної смерті того, хто надавав перевагу змагально-агресивному способу життя перед життям у мирі з природою, з собою та з іншими людьми.
Всупереч лукавим запевненням представників фармацевтичних компаній та виробників медичної апаратури, не “інновації в медицині є здоров’ям нації” і не “серцево-легенева реанімація є основним елементом базової підтримки життя”, а все-таки ними були, є і будуть здоровий спосіб життя нації та збереження наших традиційних сімейних цінностей. Виробники та промоутери високовартісної медичної апаратури повністю ігнорують у своїх лекціях той факт, що біологічні структури, зруйновані шкідливими звичками або малоактивним способом життя, не почнуть функціонувати заново, скільки б разів ми їх не реанімували. Цікаві дані наводять вчені США – країни, яка чи не найбільше в світі потерпає від низької фізичної активності. Внаслідок високого рівня автомобіломанії середній американець проходить за день менше 1 кілометра. Тому ожиріння та раптова коронарна смерть зачіпають американців набагато частіше і вони стають пацієнтами кардіохірургів. Але навіть їхнє найкраще медичне забезпечення безсиле проти ледарства. В Гарвардському медичному центрі вивчали зв’язок між систематичною фізичною активністю та смертністю у 98 437 таких пацієнтів. Було встановлено, що пацієнти з імплантованим кардіовертером-дефібрилятором у випадках низької фізичної активності вмирали на 44% частіше ніж ті, що ходили пішки хоча б зі швидкістю 3 км за годину.
Середній українець також не може похвалитися високим рівнем фізичної активності. З точки зору розвитку хвороб, характерних для літнього віку, старість в Україні настає вже в 57 років, в той час як середній житель планети назбирує букет старечих недуг до 65 років. Від Японії в цьому ми відстаємо майже на 20 років.
До речі, серце нашого пацієнта після реанімації ще двічі зупинялось у лікарні і прожив він лише до наступного ранку. Досконалість Природи грунтується на відсутності в ній зайвого. Тому в нашому випадку вона передбачила єдиний варіант: відпрацьований матеріал має бути замінений новонародженим.
Хоча реанімація на догоспітальному етапі буває успішною не так вже й часто, моя розповідь завершиться оптимістично. Я ще раз переконався в значному покращенні якості нашого медичного персоналу. Зараз до нас на “Швидку” почали приходити багато здібних випускників медичних училищ та студентів медичного інституту. В нашому колективі працює, безперервно навчається і після здобуття безцінного досвіду йде від нас чудова молодь! Обидва мої помічники – фельдшери Стас Галушка та студентка Сумського медфаку Юля Котлярова, а також всі інші студенти, які знаходять у собі сили працювати на “Швидкій допомозі”, є золотим фондом нашої медицини. Варто згадати про те, що саме на нашій “Швидкій допомозі” гартували характер ті, хто сьогоднішні впевнено реформують сумську медицину: Олександр Русанов, Олександр Горбачов, Денис Устименко, Євгеній Марченко, Артем Мєщенінов та багато інших. Уявіть, які переваги буде мати лікар, який ще студентом навчився розмежовувати патологічні стани у пацієнтів, брати на себе відповідальність за їх життя, самостійно приймати рішення та навіть власноруч здійснив успішну реанімацію!

Після всього вищесказаного постає третє питання: а що потрібно для того, аби такі працівники надалі масово не залишали нашу службу? Можливо, вони мають отримувати суспільну повагу хоча б не меншу за ту, яку сьогодні вже отримали наші колеги зі служби сімейної медицини?

ВІКТОР БОЙКО
лікар виїзної бригади 1-ї підстанції
Cумської станції швидкої медичної допомоги

206 переглядів