У медиків «Швидкої допомоги» – нелегка, але щаслива доля. У нас є можливість реально допомагати людям у складних життєвих ситуаціях і постійно отримувати від цього моральне задоволення. На моє переконання, у багатогранній сфері медичної діяльності наша робота є не лише найпотрібнішою, а й найцікавішою. Іншим медикам не доводиться працювати, подібно нам, у ситуаціях настільки динамічних, часом драматичних, а інколи й комічних. Кожне нове чергування занурює нас у нові історії пацієнтів і приносить нові враження.
Напередодні найвеселішого дня року я хочу розповісти в цій статті лише про один аспект нашої діяльності – гумористичний. Усі три описані кумедні випадки закінчились для наших пацієнтів цілком щасливо.

1. ПОВІСИВСЯ ВНИЗ ГОЛОВОЮ

Одного разу блаженна передранішня дрімота моєї бригади була перервана терміновим викликом: «Повісився!» Близько п’ятої години теплого серпневого ранку примчали ми на місце виклику – до гаражів дитячої міської лікарні,що на вулиці Троїцькій. За високими будівлями лікарні, у дворах, на нас чекав охоронець.
– Та все нормально, він живий! Тільки дуже матюкається, – бадьоро повідомив чолов’яга. – Ондечки висить на паркані ще з ночі. Я коли його там знайшов, то подумав спочатку, що мертвий і викликав “Швидку”. Підійшов ближче – аж ні, чую: хропе. Та сам я його не зміг відчепити, бугая п’яного. Тільки розбудив та розізлив.
Справді, на високому металевому паркані висів головою донизу огрядний молодик. Одна з холош його міцних джинсів була проколота вістрям сталевого прута огорожі, нанизалась на нього і міцно утримувала тіло від падіння на землю. Вільна друга нога час від часу гамселила кросівкою по огорожі. Від перших промінчиків яскравого сонечка молодик невдоволено мружився і щось белькотів собі під носа.
Якраз у цей час до гаражів підійшов ще й водій лікарні. Спільними зусиллями молодика підняли й звільнили з металевого полону. Він невпевнено тримався на ногах, і ми завели його в нашу машину. При обслідуванні я виявив неглибоку рану на гомілці та середню ступінь алкогольного сп’яніння. З’ясувалось, що пацієнт був студентом політехнічного інституту. Минулої ночі, після невдалої вечірки, він залишився сам, але невиснажена наполегливим навчанням голова не бажала спочинку. Хотілося романтики, продовження розваг і, можливо, навіть подвигу! На щастя, пішоходів на вулиці в цей час уже не було. Але ноги вперто брели вперед і вперед – туди, куди дивились нетверезі очі. Нарешті, вони вперлися у металеву огорожу лікарні. От з нею й вирішив «помірятись силами» наш шукач пригод. Під час штурму «ворог» виявив незламність, однак студент теж не здавався. Він напружив молоді м’язи, спритно підтягнувся і переможно видерся на вершечок огорожі. Але тріумф був надто коротким. Далі щось пішло не так, як хотілося відважному юнакові. Після багаторічного вартування паркан нарешті дочекався суперника і відмінно виконав свій прямий обов’язок, затримавши непроханого візитера у позі догори дриґом!
Після такої переконливої поразки мужність залишила нашого героя. Ми зі співчуттям слухали рюмсання, які переходили в ридання при наших спробах заспокоїти його. Під час бинтування гомілки молодик показував розідрану холошу модних джинсів і патетично вигукував:
– Еге ж, нічого страшного! А нові джинси хто мені купить, ви?
Це ж питання він безуспішно ставив і працівникам міського травмпункту, до якого ми спровадили «альпініста»-невдаху.

2. МІЙ КВАЛІФІКАЦІЙНИЙ БЛІЦ-КУРС

Недавно у відділку поліції я надавав допомогу затриманому. Після цього до мене звернувся працівник відділку:
– Ну що, лікарю, не знайшли свого телефона? Це ж я виїздив тоді до річки, коли вас обікрали наркомани.
– Ні, не знайшли, – відповів я і почав пригадувати.
Справді, якось позаминулого літа протискувались ми з увімкненою сиреною та проблисковими маячками повз відвідувачів центрального ринку до річки Сумки. Там, на вулиці Луговій, помирав молодий чоловік. Навпроти вказаного будинку мою бригаду зустрічали троє молодиків сумнівного вигляду.
– Всё, батя, поздно, вырубай свою светомузыку. Ему кранты. Пока вы там прохлаждались, кореш уже перестал дышать, – сказав найбільш пом’ятий із трійки й рукою вказав на узбіччя.
За кілька метрів на траві лежав чоловік із посинілим обличчям, без явних ознак життя. Схопивши дихальний апарат, ми підбігли до пацієнта і розпочали штучну вентиляцію легень. Так, він не дихав, але мав звужені зіниці. Отже, мозок ще був живим. Також був збережений центральний пульс. І хоча на руках не було свіжого сліду від уколу, найбільш імовірною причиною зупинки дихання могло бути ін’єкційне передозування опіатів. Я наказав фельдшерці ввести внутрішньовенно антидот налоксон.
– Какие вены, вы шо, прикалываетесь? Все вени у него спалены, и он ширяется в пах, – зі знанням справи зауважив «пом’ятий» моїй помічниці.
Усе ж Наталія знайшла на худющих руках залишки вени і майстерно зробила свою справу. За півхвилини пацієнт голосно зробив перший глибокий вдих, і ми припинили штучне дихання. Після відновлення самостійного дихання молодик через кілька хвилин почав швидко приходити до тями.
– Ты погляди, как быстро он раздуплился после вашего укола. Шо, братан, обидно, да? Только закумарился, а они тут приехали и обломали тебе кайф, – кепкували з нього товариші.
Ми почали збирати свої речі до машини, і тут я помітив відсутність моєї сумки з робочими інструментами та мобільним телефоном. Лише десять хвилин тому вона була поруч зі мною. Усі присутні «братани», включаючи нашого пацієнта, підкреслено співчутливо взяли участь у безрезультатних пошуках.
– Ай, как нехорошо получилось-то с вашей сумочкой. Уж лучше бы наш кореш здесь загнулся! – відверто глузував чи то з мене, чи то з нашого пацієнта його товариш.
– Так ведь ни одно ж доброе дело не остаётся безнаказанным, – повчальним тоном підсумував інший.
Вдовольнившись такою сумнівною подякою, ми облишили компанію і відповіли на запитання викликаних на місце події поліціянтів. Після складення протоколу повернулись на нашу станцію, щоб позичити у когось вільні тонометр і фонендоскоп замість моїх украдених.
Згодом я зрозумів: цей виклик став моїм черговим курсом підвищення кваліфікації без відриву від виробництва. Справді ж бо, я надав допомогу не одному, а двом пацієнтам одночасно і при цьому було вирішено ряд питань.
По-перше, ми вкотре врятували життя молодого пацієнта із зупинкою дихання. На превеликий жаль, з кожним роком таких випадків не стає менше.
По-друге, моя особиста втрата стала здобутком іншого пацієнта, хворого на клептоманію, і тимчасово полегшила його клінічний стан (адже психічно здорові люди не стануть грабувати бригаду медиків, які в цей час реанімують їхнього товариша).
По-третє, завдяки втраті кнопкового телефона я, нарешті, зважився придбати й оволодіти більш досконалим, сенсорним. Це допомогло мені у професійному сенсі. Бо коли наступного року ми перейшли до електронного документування наших робочих виїздів за допомогою смартфонів, цей перехід виявився для мене вже нескладним.
А ще злодюжка допоміг мені стати уважнішим на викликах та скинути, врешті-решт, рожеві окуляри, через які раніше я інколи ще дивився поблажливо на «Робін Гудів». Казки про те, що злодійські «поняття» забороняють обкрадати лікарів – це лише казки. Більш правдоподібним виглядає цей анекдот.
Якось вночі до квартири лікаря пробрався злодій, але нічого там не знайшов і лише розбудив лікаря. Той, прокинувшись, позіхнув і сказав:
– Шкода, що в мене нічого для вас не знайшлося. Але якщо бажаєте, то я можу безкоштовно поставити вам очищувальну клізму.

3. ХТО ВКРАВ КАБАНЧИКА?

Розшукуючи на викликах потрібну нам квартиру, ми інколи буваємо приємно вражені незвичною чистотою окремих під’їздів. Немовби всупереч загальноприйнятній засміченості наших багатоповерхівок та байдужості їх мешканців, трапляються окремі під’їзди з майже домашнім затишком. Вони регулярно прибираються. Підлога в них не запльована, бо на підвіконнях там замість традиційних бляшанок з недопалками стоять вази з різними кімнатними рослинами. Деякі ентузіасти прикрашають стіни художніми репродукціями. Дехто навіть майстерно вимальовує яскравими фарбами на панелях та дверях знайомих із дитинства добрих казкових героїв. Усе це одразу налаштовує позитивно до людей, які тут мешкають. Іноді вони навіть організовують цілодобове чергування бабусь у своїх під’їздах.
Одна така вахтерка кілька тижнів тому зупинила мою бригаду на вході до чотирнадцятиповерхівки. Вона саме підмітала ганок будинку, до якого під’їхав наш санітарний автомобіль. Яскраві позначки на ньому та наші червоні уніформи з написами «103» й «Швидка допомога» не залишали сумнівів стосовно нашої професії та мети приїзду. Однак прибиральниця пильно придивлялася до нас і потім суворо запитала:
– Куди це направляються молоді люди?
– Ми приїхали за викликом, – відповів я.
– А в яку квартиру?
– У чотирикімнатну, – невинним голосом відповіла моя фельдшерка Альона. Така відповідь зазвичай припиняє набридливі розпитування милих бабусь на прибудинкових лавах. Після цього вони надовго зосереджують свою увагу на вирахуванні місцеположення гіпотетичної квартири.
– І все-таки скажіть мені, – продовжувала жінка, судомно стискуючи рукою віника, – у яку квартиру ви йдете?
Мені стало шкода немолодої пенсіонерки, і я задовольнив її цікавість. Колючий погляд жінки одразу потеплішав і вона продовжила довірливим тоном.
– Я тут сиджу на вахті. Слідкую за порядком. А Григорівна недавно розповіла нам про жахливий випадок у їхньому селі. Приїхали там начебто лікарі до пенсіонерки на виклик. Доки одні їй зуби заговорювали, інші у сараї поралися. А коли «Швидка допомога» поїхала геть, то не стало у пенсіонерки в хліві дебелого кабанчика! Так що звиняйте. Довіряй, але перевіряй!
– Тим більше у Рік Свині! – зауважив наш водій.
Коли після завершення виклику ми виходили з будинку, невгамовна вахтерка ходила навколо нашого автомобіля і записувала його номери.
– Що там, усе в порядку? Усіх врятували? – запитала вона.
– Так, звичайно усіх. Як завжди, – відповів я. – Одне погано: кабанчик виявився надто маленьким. Він вмістився ось у цьому санітарному ящику.
Наш водій теж не втримався від жарту. Він зайшов до кабіни і перш ніж завести двигуна, кілька разів голосно хрюкнув, а потім ще й пронизливо заверещав, імітуючи поросяче кувікання. Вахтерка на це лише усміхнулася і з ганку жартівливо пригрозила нам пальцем…

ВІКТОР БОЙКО,
лікар виїзної бригади
Центральної станції екстреної
(швидкої) медичної допомоги

54 переглядів